Полонина Руна

Розповім вам про свою мандрівку до гір, яка мала місце 11 та 12 серпня 2007 року.

Діючі особи:
Будник Андрій. 19 років. Майбутній програміст, а це, за його словами, людина яка п’є пиво і сидить у TurboPascal7 :) Пластун. х3м’ал
Сергій. 19 років. Майбутній есбеушник. Володар почесної майки із Мікі Маусом. Душа компанії. Пластун.
Артем…так… дивак один…

Зранку, 11 серпня, ми вирушили у дорогу. Спочатку ми доїхали на маршрутці до, такого собі, села Турячки. Звідтам наш маршрут йшов у гору, і був призначений для ніг. По асфальтовй дорозі ми дісталися до села Липовець, у якому нарахували тільки 11 людей надворі, що трохи дивно…

із села почалая бетонна дорога, котра тягнеться до самої вершини Полонини Руни. До речі, багато людей із сел типу Липовець заробляють на життя збиранням афин, ягід, які зазвичай називають «чєрнікою». Така професія вкрай важка, тому що кущики з ягодами ростуть близько до землі, тому потрібно весь день плазувати рачки, аби наповнити кошик. Та це півбіди, бо у горах погода мінлива… дощі та сильний вітер… жителі карпатсьтких сіл можуть вам розповісти, що інколи вітри такі сильні, що відносять людей на 5-10 метрів…

Після Липовець ми зустріли чимало збирачів афин, котрі звикли до таких мандрівників як ми, із такими наплечниками як у нас, тому вони на нас звертали мало уваги… По дорозі ми зустріли два джерельця води, наповнили пляшки чистенькою водою, котра аж дихає свіжістю…Крок за кроком, крок за кроком…

Колись на Полонині Руні розміщався батальйон зв’язку, здається навіть секретний, тобто про нього було відомо, але чим військові там займалися, біс його знає… біля дороги зустріли розвалену будівлю, видно це був КПП.

Ми тама трохи посиділи, і рушили далі. Дорога, дорога… Ну от вже і сама вершина. На ній стоять два великих комплекса, звісно, що вже без залізних дверей, і без речей, які має зміст виносити звідти… Перша будівля нас не зацікавила, бо там було усього-навсього кілька залів, розташованих один за одним… ця будівля наче вкопана у землю, тому на дах можна безпроблемно зайти.

Там ми зробили перекуску, пішли пофотографуватися біля хреста, котрий встановлено на найвищій точці гори (є така «традиція» - хрести ставити на найвищих точках), і вже потім полізли у другу будівлю, у якій темно як у негра у вусі… звісно ж, із ліхтариками. Там можна трохи заблукати, але ненадовго, бо вихід знайти неважко. Кімнати, коридори, і усюди труби зі стін стирчать – вентиляційні, та ще якісь… романтика, блін… чесно кажучи, мені дуже цікаві такі будівлі, я в них дивно себе почуваю, адже мені здається (а може то й насправді), що в них висить дух минулого, і час тут якийсь розріджений, адже тут колись вирували події, і час йшов, бо він був потрібний комусь. А тепер коли там нікого немає, то і хвилина тут якась не така. Мертвий дім, у якому мертві кімнати, та мертві коридори, із звуками та часом, які помирають… чомусь мене до такого тягне…

Погулявши в цьому дивному просторі, ми вийшли навулицю і трохи потанцювали, під «айн цвайн драй» і «цигль-цигль-айлюлю» :) весело вийшло. Наступного року на Євробачення ми поїдем.

Усе, нам пора. Повертаємося до наплечників, збираємося. Спосетрігаємо наступну картину

То афинщики повертаються. Ми їх фотаємо, а вони нам гукають «Привіт, київським!»… ага, мовляв, і вам доброго здоров’ячка! Поперлися далі, до наступної вершини – Гостра. Спуск із гори зайняв у нас чимало часу, ми зустріли табун коней (не диких), потім напхалися афинами… потім хащі... стежки не було, то ми по карті пішли.

Зоорієнтувавшися по потічку, ми дійшли до водоспаду Воєводина.

Враження від нього словами не беруся переоповідати. Краса… Ясне діло, пропустити таке ми не могли, тому полізли під нього помитися… Андрій’ко і Сергій’ко під самий потік залізли, а я не поліз, чомусь не захотілось. Вода – холоднюща!!! Як не як гірська вода… Незвичні властивості має така вода – нап’єшся її, їстимеш потім як дурний, помиєшся у ній – сил набираєшся на кілька днів вперед… Коротше кажучи – там ми час провели суперово.

Зібралися далі. Вже восьма година вечора, і ми надумали здійснити нічний перехід, і лягти поспати десь о третій чи четвертій ночі. Вперед! Коли майже зовсім стемніло, то ми спинилися повечеряти. Сергій та Андрій - пластуни, вони досвідчені мандрівники, і побували не на одному таборі, тому місце де ми спинилися, викликало у них масу спогадів, адже колись тут був їхній крайовий табір, де вони провели немало днів (скільки саме, я не питав). Там ми попоїли (гречку із салом та мисливськими ковбасками – мажорно так ;) ), і відпочили до півночі.

Особисто мене турбувало, щоб ота гроза котра десь греміла неподалік не сунулася в нашу сторону. Самі розумієте чому, це ж гори… нам пощастило, гроза обійшла нас. Так сталося, що в нас був лише один ліхтарик на трьох, і це стало причиною того, що наш нічний перехід завершився десь о 1:00-1:30. Ми не стали ризикувати підніматися на гору із одним ліхатриком. Тому й заночували в кількох сотнях метрів від хребту, біля останніх дерев… полягали спати о другій, запланувавши підйом в чотири. В чотири вирішили ще годинку поспати… вночі падав дощик, і добре, що недовго, бо інакше, нам довелося б важко. Намет не встиг намокнути...

… встали ми о 10:00. Дуже швидко зібралися, поснідали печивом, снікерсами, та капучіно. Руки в ноги, і знов у дорогу. Підйом на хребет виявився важкуватим та різким, до того ж ми були в тумані, вірніше, у хмарі, трава та кущики афини були мокрі, тому наші ноги дуже швидко намокли. …та біз із ними ми на хребті, і у нас є стежка. Хмара за хмарою на нас наліта, добре, що дощу нема. Інколи стежка проходить біля дуже різкого спуску, і одразу стає ясно, що добре, що ми не пішли сюди вночі, маючи лише один промінчик світла. Один незграбний крок, і…

Через годину – півтори після виходу ми дісталися Гострої (десь 1410 метрів). Відпочинок, огляд довколишніх пейзажів (небагатих, хмари затуляють) фотосесія.
Усе, пора йти додому. Далі пішов спуск вниз, а для ніг, що вже втомлюються, це не так і легко, навіть інколи здається, що підйом легше у такому стані…

Почалися хащі. Жодної стежки. Для початку дерлися через ялинки до 1,5 висотою, оголені руки та ноги страждали немало, подряпини - найкрасномовніший доказ, та ми не жаліємося. Нарешті ці ялинки закінчилися, і ми вийшли у нормальний ліс, в котрому спускатися набагто легше. Ліс, ліс, ліс… знайшли кущі ожини – накидалися ожини:).

І от ми вийшли на якусь поляну, звідки йшла дорога до села Люта, куди нам і треба. Там мусять бути маршрутки до Ужгорода. Та… десь через 3 години, вже о 17:00, ми вийшли до початку села, воно виділяється тим, що має велике населення, але має лише одну вулицю. Такі села на Закарпатті не рідкість, не знаю як щодо інших регіонів України. Місцеві нас сповістили, що остання маршрутка до Ужгорода, пішла дві години тому… от нам і покарання за те, що проспали… можна було винайняти місцевого із машиною, щоб дістатися, до Кострина, сусіднього села, а там ми змогли б потрапити на електричку. Та ніхто не хотів нас везти. Знайшов вихід Андрій – подзвонив додому татові, і той через дві з половиною години знайшов нас.

Вдома ми були десь о 22:30.

Отака от мандрівка. Враження від неї у мене найприємніші)))
Сподіваюся, тобі було цікаво…
Дякую За Увагу!!!!!!!
Слава Україні!